СЕРГЕЙ ЖАДАН

Был студенческий и промышленный центр. Стал столицей неофициальной культуры. Что дальше? О будущем Харькова размышляет писатель СЕРГЕЙ ЖАДАН.

Эфир «Новой волны» от 19 февраля 2008 г.
ВИКТОР ФОМЕНКО: Сер­гій! Що таке сучасна українська культура?
СЕРГЕЙ ЖАДАН: Якщо спрощено казати, то існує протиставлення старої офіційної культури і нової. Художники старшого покоління — письменники, театральні діячі — попри всю повагу до них, сьогодні вже не задають тон, не складають якоїсь серйозної опозиції. І це при тому, що держава їх підтримує. У нас є цілий ряд бюджетних театрів, у нас є творчі спілки — письменників, художників, фотохудожників, здається. Ще існує цей стереотип: справжній художник повинен мати корочку і якесь членське посвідчення.
В.Ф.: А чому вважаєте, що харків’яни на перших ролях?
С.Ж.: А ви подивіться, чим цікавиться публіка в містах України, і не лише України! Вона цікавиться харківською клубною музикою, харківським живописом… «Люк», Сергій Бабкін, Андрій Запорожець, «Оркестр Че», «Чайка»… Я можу назвати, скажімо, 10—15 груп, які грають найцікавішу музику. Це не те що клубна музика, а скоріше молодіжна сучасна музика. Київ не може похвалитися таким от набором оригінальної якісної актуальної музики. Я б не сказав, що Харків є культурною столицею України, це б звучало занадто «понтово». Я б сказав, що Харків сьогодні є контркультурною столицею. Мова про актуальне, некомерційне мистецтво.
В.Ф.: А звідки впевненість в тому, що буде далі? Багато музичних гуртів були популярні за часів перебудови. І де вони зараз?

в те­му:
– Видел сон про бегемотика и мартышек?
– Нет.
– Посмотри, классный сон!

С.Ж.: А з іншого боку, пітерський і свердловський рок фактично сформували ціле покоління кінця 80‑х, початку 90‑х. Пізньорадянська культура — це ж, скажімо, не Кобзон чи Алла Пугачова, а скоріше пітерські групи, які починали з андерграунду. Сьогодні Гребєнщиков не андерграунд. Він збирає повні зали в тому ж Харкові. Ця культура неприсутня в телеефірі, але це не означає, що вона втратила вплив на свідомість мас.


В.Ф.: І скільки відсотків шанувальників вона має?
С.Ж.: А скільки відсотків людей формує суспільну думку в країні?
В.Ф.: Є галерея «АВЕК» і є муніципальна галерея. Порівняйте площу там і там.
С.Ж.: Це абсолютно не важливо. Попри всю мою любов і повагу до великої за розміром галереї «АВЕК», я думаю, що муніципальна галерея сьогодні перебрала на себе роль обласного управління культури. Я щойно звідти. Там, крім якихось стаціонарних виставок, ще почав працювати кіноклуб. Я бачив натовп людей, які не можуть потрапити, щоб подивитися незалежне кіно. По‑моєму, це аргумент. В той час як офіційні структури формують якісь бюджетні плани на рік і борються за звання передовиків, організовують виставки вишиваних рушників або якісь там паради в шароварах, ці люди фактично організовують культурний процес.
В.Ф.: Та ви перебільшуєте. Де паради в шароварах?
С.Ж.: А ви вийдіть на центральний майдан Харкова, взагалі потрапте на будь-яке бюджетне свято…
В.Ф.: Так ви проти підтримки народної культури?
С.Ж.: Я не вважаю, що це взагалі культура. Скоріше антикультура. Я не проти. Проти — це взагалі позиція погана.
В.Ф.: А чому ірландці в «юбках» можуть виступати і грати на волинках, а нам заборонено в шароварах?
С.Ж.: Тому що в ірландців, крім «юбок» і музичних інструментів, є ще й «Ю-Ту», Шина О’Коннор і цілий ряд потужних музичних та літературних проектів, які й визначають сьогоднішнє обличчя ірландської культури. А в нас на державному рівні підтримується таке кічувате, прикічоване мистецтво. Натомість якісь актуальні проекти, якісь актуальні вияви не підтримуються і взагалі ніби не помічаються. Маю на увазі музичні клуби, які сьогодні є в Харкові і які формують сучасну музику, літературні проекти, які проводяться в Харкові…
В.Ф.: А чого вам треба? Грошей?
С.Ж.: Не можна в держави просити гроші. Якщо ти починаєш просити гроші на культуру, держава починає контролювати твою діяльність. Це смерть для мистецтва… Я пропоную читачам і глядачам більше уваги звертати на ті процеси, які відбуваються в місті. Тобто стати споживачем не офіційної культури, не телевізійної картинки, а справді якісної літератури, якісної фотографії, якісної музики.
В.Ф.: А прецедент такий був — щоб люди жили в підпіллі, а потім стали задавати тон у культурному житті?
С.Ж.: Львівський рок початку 90‑х років. Раптом з’явився цілий напрямок, який став швидко популярним у всій країні — «Брати Гадюкіни», «Плач Єремії» і так далі. А в літературі теж саме сталося наприкінці 90‑х із Івано-Франківськом, коли з’явився так званий Станіславський феномен на чолі з Юрієм Андруховичем, Тарасом Прохасько… Час від часу то там, то там з’являється якесь певне середовище, яке вистрілює цілим рядом імен.
Харків може пишатися своєю фотошколою. Той же Боб Михайлов, Сергій Братков. Коли вони з’явилися свого часу — наприкінці вісімдесятих — це теж було явище, яким і до сьогодні визначають харківську фотографію. Коли в Австрії чи Німеччині чують, що ви з Харкова, одразу лунає: о, ви з міста Боба Михайлова! Себто окремі люди, окремі персоналії можуть визначати культурне обличчя міста. Це можливо. Думаю, що Харків за вдалого збігу обставин це чекає за кілька років.
МНЕНИЕ ПО ТЕЛЕФОНУ: Ваше имя стало популярным после книги о сексе. На каком языке вы ее написали, как она называлась и пишете ли вы на эту тему дальше? Это был личный опыт или переписанная «Камасутра»?
С.Ж.: Ні, я ніколи не писав книгу про секс. Очевидно, ви мене з кимось переплутали. Можливо, із письменником Юрком Покальчуком, який дійсно написав книгу про секс, яка називалася «Те, що на споді». Я не можу сказати, що секс не присутній на сторінках моїх книжок, але він там ніколи не є якимось визначальним… Перша книга, яка була більш помічена — це роман «Депеш мод». Я пишу лише українською, себто російська для мене, на жаль, не робоча. Але мої книги перекладаються російською. Зараз в Росії вийшла книга «Анархія в Україні».
В.Ф.: Враження, що сучасні автори тільки й роблять, що зривають табу?
С.Ж.: В українській літературі не складно зривати табу, тому що раніше ні про що не було прийнято писати, крім тяжкої долі українського селянства… Що буде через 10 років? Я не думаю, що я буду писати про бандитів і наркотики. Все, що про них можна було написати, я написав. Я сподіваюся, що українські письменники будуть писати про те, що бачать навколо. Власне, сьогодні літературу читають не так багато людей. Не тому, що література непопулярна чи неякісна, а тому що такі тенденції в суспільстві. Люди стали читати менше і читають про те, що їх цікавить.
В.Ф.: Це одна версія. Але є і друга. Зараз, мовляв, література інша — новаторська. А багато хто звик до реалізму…
С.Ж.: …А з іншого боку, люди давно вже звикли і до Кафки, і до Джойса, і до модернізму, і до пост­модернізму. Неможливо сказати, що література сьогодні реалістична, чи не реалістична. Література різна, письменників тисячі…
МНЕНИЕ ПО ТЕЛЕФОНУ: Я был на вашем спектакле: театр «Арабески» ставил спектакль по вашему тексту. Это примерно, как Рабинович напевает Карузо. Постоянные вопли: «Проститутки! Воры! Наркотики!» Ну честно, меня не интересуют ни те, ни другие, ни третьи. Это раз. Помните, в бессмертном фильме «Неоконченная пьеса для механического писанино»: «Мне 36 лет. Лермонтов в моем возрасте уже шесть лет лежал в гробу»? В вашем — он тоже уже лежал. Может, ну ее, эту контркультуру? Сегодня нам не хватает просто культуры. Мне нравятся «Братья Гадюкины». Но не потому, что это львовский рок такого-то года. Просто талантливые ребята. А есть не талантливые. Зачем нужны все эти таблички, полочки, измы? Просто пишите хорошие стихи, а мы будем их читать. Не надо этих теоретических рассуждений.
С.Ж.: Щодо текста. Так, він різкуватий, багато шансів, що він міг не сподобатися. Я сприймаю це з розумінням. Що стосується ізмів, то нема ніякого стильового напрямку чи стильового обмеження. Те, що пишу я чи грає група «ЛЮК» — це зовсім різні речі. Це не можна звести під один знаменник, це не можна підігнати під один ізм. Моя теза: в Харкові сьогодні живе дуже багато талановитих людей. Їх потрібно підтримувати і звертати на них увагу. Тому що без цієї уваги вони просто роз’їдуться звідси.
В.Ф.: Щодо театрів. Ви кажете про конкуренцію. Та хіба вона існує?
С.Ж.: У нас в Харкові дуже багато молодих незалежних театрів. Скажімо, «Театр 19». На їхні вистави важко купити квиток. Можливо, глядачі підростуть, їх стане більше і вони зрозуміють, що варто ходити не тільки в державні театри, куди їх водять зі школи. Я сьогодні був в Будинку актора і подивився розклад роботи. Там більше десяти незалежних театрів, які кожний вечір грають щось своє. Ясна річ, що до них приходить не така велика кількість людей, як в стаціонарні державні театри, але те, що їх так багато, — це добре.
В.Ф.:. Про що зараз пишете?
С.Ж.: Я написав кіносценарій. Головні герої — працівники мандрівного лунапарку — цирку, який приїжджає в Харків. Історія про зв’язки батьків і дітей, про почуття і обов’язки. Хоча там є і кримінал, і секс. Було б неправильно і нечесно по відношенню до читача прикрашувати якось дійсність. Як не писати про кримінал, якщо він присутній? Інша річ, що я не пишу детективи, я не пишу при якісь притони, я не є адептом кримінального способу життя і «не надо» мені цього приписувати. Але мені здається, що потрібно писати про все.
В.Ф.: А слабо написати щось подібне до «Неоконченної п’єcи…»? Про прості людські почуття?
С.Ж.: «Неокончена п’єса…» — прості почуття? Цей клубок змій інтелігентських? Я не люблю Чехова. Чехов писав про інтелігенцію. Це доволі занудно. Так, Чехов — геній, в нього багато шанувальників. Але мені більш подобається не Чехов, а Достоєвський, який писав про кримінал та інші речі, які були згадані в негативному контексті. Мені здається, що ця модель життя більш чесна.